Анатолій Мельник. МОНОЛОГ

***
З цих перших раптових думок для Принца (або ж курсанта Львівського) розпочалася його 20-та за рахунком варта. Святкова і особлива. З 7-го на 8-ме березня! І ніхто б не насмілився знайти реальну причину виникнення цих думок, і головне – їх джерело. Насамперед тому, що наші думки завжди поводять себе як дуже неслухняні діти. Роблять, що хочуть, ніколи не питаючись на це дозволу. Приходять і йдуть, з'являються і зникають, постійно сперечаються між собою й іноді змушують нас страждати. І з ними нічого не вдієш, з думками. Хіба їх зупиниш? Чи візьмеш над ними контроль? Ніколи. Всеодно виникатимуть і зникатимуть коли їм заманеться. Хоча ні, кажуть що їх можуть зупинити надзвичайно сильні люди. В Україні таких рідко зустрінеш, набагато більше їх в Японії та Китаї, завдяки даосизму та дзен, яких дотримуються представники вищезгаданих національностей. Але це не так важливо. Важливо те, що хлопцеві ще ніколи не було так незвично на душі, як сьогодні, як зараз в цей момент, можливо тому, що згадав про Неї.

Колись від Принцеси (саме так звали кохану дівчину), постійно надходила несвідома енергія, наповнювала своєю теплотою, підтримкою та розумінням, яких йому так не вистачало. Цінував у ній простодушність, невибагливість та радість життю. Часом нічим не вмотивовану… Це важко уявити. А вона була маленька і надзвичайно красива, по правді сказати - набагато молодшою ззовні, але на стільки ж старшою всередині. І саме вона навчила його кохати. Хіба це не дивно?
Та раптом все зникло. Наче вигоріло крізь призму слів, наче втопилося у безодні правди, в якусь мить. – Хіба не дивно?

***
Сніг… зовсім близький і, здається, водночас такий далекий. І начебто його було вже й не так багато, бо надворі сьогодні знову гостювала весна. А хлопець, немов та біла-біла заблукала сніжинка, кружляючи своїм маршрутом у не своїй клітці, мимоволі помічав "білу смерть" по кутках. Він навіть звернув увагу на невисокі снігові кучугури зовсім поряд, які цікаво так розташувались, ніби спеціально для якоїсь гри, тільки їм відомої… А ось і гравці – тіні від двох освітлювальних прожекторних ламп, одного надто самотнього, але досить таки симпатичного вуличного ліхтаря і, мабуть, та зовсім невеличка, то його власна, бо вже друге маршрутне коло поспіль помічав її за собою. Справді його тінь. Теж хоче погратися, як усі інші радісно обрала собі схованку за однією з виблискуючих кучугур. Хай грається, хай радіє. Тим часом вже почало помалу сутеніти…

Чому ж смерть, до того ж біла? Так називають тут сніг. Тому що його ненавидять. Через те, що його постійно потрібно прибирати. Постійно бути мокрим і вкрай виснаженим від такого прибирання. Весь час знаходитись на холоді, перемерзати. Іноді прибирання перетворюється на якесь жахіття. Тому і “біла смерть”. Тому і не дивно, що у військовому навчальному закладі ставалось так багато захворювань у сезони снігопадів… Найбільш поширеними були: застуда й гайморит. Перша думка Львівського, яка помалу переросла у запитання. Навіщо робити підйом на годину, а то й дві раніше (5-та, 4-та год. ранку), красти такий необхідний курсантам сон лише для того, щоб зекономити бензин? Адже на весь інститут цілком би вистачило однієї снігозбиральної машини, яка щоранку, ще до підйому виконувала б основну масу роботи (згребти сніг), а вже «навести кантики» доручити майбутнім офіцерам. Аби зберегти їх здоров’я та час. Використати час по-іншому, з більшою користю для курсантів. Можливо навчити їх чомусь, або більше загартувати додатковою фіззарядкою. Принцу згадалось, як кілька днів тому почув від когось про «переповнену» хворими санчастину.. Звідки ж їх стільки взялося і куди всіх вмістити?.. Справді риторичне запитання. Та цій проблемі знайшли досить-таки цікаве рішення. Відтепер до лазарету кладуть лише з височезною температурою (навіть не високою - ВИСОЧЕЗНОЮ), а з гнійним двостороннім гайморитом – ні, бо його або не бачать або не помічають. Невідомо навіть, що гірше. Бо саме ця болячка турбувала зараз Принца (саме з нею його не поклали до санчастини), хоч він цього не знав, просто відчував біль у нижній частині лоба, більше навіть схожий на тиск.

В принципі, так завжди було. Спочатку хлопець дуже хвилювався, занадто часто, занадто довго над цим роздумував, а потім просто звик. До всього. Навіть до постійного браку води в казармі (мова, звісно не про гарячу, така солдатові лише сниться…) Гірше те, що і баня так само не працює. І в результаті – вимушене, гостре недодержання курсантами особистої гігієни, відтого поганий настрій та якісь недобрі думки лізуть до голови. Нічого страшного. Просто проблеми з водопостачанням. Буває… Всього лише якихось три тижні без води (у вищому військовому навчальному закладі). Це ж нормально. Ось і курсант Львівський на варту заступив брудним, як чортеня.

***
Так і простояв першу зміну з тими думками (дві години, з 21-ої до 23-ої), очима витаючи десь по замкненому небу, по живих деревах, то по білих кучугурах-схованках для тіней. Раніше важкості не було. Щойно раптово з’явилась. В 4-ій годині ночі. Саме почала відлік друга чатова година і юнак чомусь все більше усвідомлював, як тіло помалу огортає якась несвідома напруга. Вона немов потужний сталеливарний цех ритмічно тиснула на психіку та чимось стурбований мозок. Хоча, може то так просто тиснув на свідомість громіздкий бронежилет чи зовсім незручна каска, або ж, як ніколи важкий сьогодні, автомат на правому плечі… Чи все-таки два магазини з бойовими патронами. «Може пройде», - подумав Львівський. До наступної зміни лишалось все менше, однак на душі ставало все гірше. Ніби якийсь отруєний невідомий тягар силоміць тягнув її до низу, кудись у темряву, поволі затягуючи за собою й неслухняні думки. Вони заполонили собою мозок Принца і, що дикі бджоли хаотично в ньому роїлися. Але не збираючи мед, а помалу роз’їдаючи мозок хлопця зсередини, нещадно руйнуючи його найважливіші складові частини. Найстійкішою виявилась сила волі, до сих пір на її територію не проникла ні одна думка-бджола. Гірше з надією. Схоже її вже втрачено назавжди. Розум та віра не здавались, хоч їм було дуже нелегко це робити.

***
Все ж чому він вирішив зробити це? Невже із-за листа? А як же батьки?... Хоча зараз він вже про них не думав. Ні про кого не думав. Але думки-бджоли далі роїлись і поступово роз'їдали. Хлопцеві стало важко і нестримно боляче в серці. А десь глибоко із середини, ніби з сивої давнини, випливали спогади ні про що. Можливо вони помалу наштовхували на цей крок. Він збагнув, як сильно за всіма скучив. За домом, за вулицею, за ріднею, за батьками і, особливо, за нею, своєю Принцесою. Навіть за Львовом скучив. Більше місяця не ходив у звільнення і не дзвонив додому. Зо два рази на вихідних був у великому наряді. Двічі викреслювали зі списків звільняємих за давній "грішок", коли той ще на початку місяця попався під запис патрулю. Що цікаво, не гарнізонному, а внутрішньому по інституту. Тому клоуну, який щодня міняє маски з двома помічниками – бездієвими ляльками. Завдання якого робити марну справу: псувати молодим хлопцям нерви і отруювати їм життя… А останній раз не відпустили просто так. Не мотивуючи це нічим. Спершу відпустили лише місцевих, а потім – тиша. Дивно, що за цим ніхто не слідкує. Прикро, що цього ніхто не бачить. Нікого ніщо не хвилює. Про найважливіше задумуються в останню чергу, здебільшого коли вже запізно. Якось неправильно все це. Так не повинно бути. Адже потім шукатимуть винних. Обов’язково шукатимуть. Але не знайдуть…

У нашій молодій, але вже встигнувши добряче прогнити з середини державі, завжди так було (невже так і буде?). Ми знаходитимо винних один серед одного. Нищитимемо самі себе, вбиваючи українську націю. Допоки? Невідомо. Хіба поки не вимремо усі. Доки не залишаться лиш тіні тих свідомих, яких поки дуже мало. Які ще маленькі та зовсім непомітні. Ми будемо ТАК жити далі. Будемо далі просити у всіх, як останні жебраки, красти самі в себе, як останні злодії. Ми це добре вміємо. Ми це вміємо найкраще. Після цього жалібно себе пожаліємо і продовжимо шукати винних у всьому. Наприклад, винних у трагедії в Скнилові, винних у смерті Гонгадзе. Винних ще в чомусь… І не збагнемо, що якщо є вина, то вона ховається в середині кожного з нас. А винних серед винних ніколи не знайти. Бо їх немає…

***
Помалу почав накрапати мокрий сніг. Лише сумовита тиша навколо і озброєний чатовий наодинці з темрявою. Він прислухався до всього (хвилин з десять тому сильно загострився слух та інші відчуття). І дерева вже давно його кликали… Навіть віддавали якісь невідомі йому команди, щось наказували. Але що саме, ніяк не йшло йому до тями…

Разом з тим у Принца помітно розболілась голова. Ніби на ній щойно розкололи з десяток дров. Відчував, як стійко пульсує кров, мандруючи по венах. Як швидко і чітко б'ється серце. Його власне. Йому здалось, що він уміє слухати і розуміти ці ритмічні, ні на що не схожі звуки, сумну мелодію збентеженого серця. Його власного. Ноги теж вже змучились. Якби їх на те воля, то давно би відмовились патрулювати. Просто мозок далі скеровував їх… Та всеодно хода дещо уповільнилась. А руки почали тремтіти (хоч насправді вони тремтіли вже давно, просто він це помітив лиш тепер). Не від холоду, а наче чогось боялися. Наче щось передчували. Попри усе боялись не те щоб навмисно, а навіть зовсім ненароком торкатись зброї, що була на правому плечі. Від якої віяло кригою байдужості та неприязні. Яка цим відштовхувала від себе. Та хлопець знав, що це звичайнісінький самообман, чергова гра у реальність підсвідомості з чужою правдою. Але він не дозволить маніпулювати собою. Нікому й нічому. Абсолютно. Всеодно зробить крок, на який зважився. Це вже вирішено ним остаточно і безповоротно. Він це зробить. Рано чи пізно, а точніше – через якихось 20 хвилин. Часу залишалось дуже мало і дуже багато водночас. На все про все 20 хвилин. Час пішов…

Час іде… Час біжить і летить з третьою космічною швидкістю і мікрокосмосі хлопця. Ха-ха. Як цікаво. Вже час досилати патрон у патронник, останню зупинку кулі. До речі, саме звідти вже вилітає смерть з неймовірною швидкістю (900 метрів в секунду) у вигляді стального наконечника, обертаючись за одну секунду 40 тисяч разів, безупинно долаючи перешкоди на своєму шляху, скажімо так, «траєкторії польоту смерті» і безжалісно спалюючи все навколо себе. А живих і всіх охочих вона відпускає у позачергове «звільнення»... від життя. А гільза, яка ще за мить до того була її основною складовою частиною, теж виконає свою місію і нікому не буде потрібна. Тому, щоб не заважати, вона хутко вистрибне із автомата... Залишиться лише порох, який дуже поспішаючи одразу після удару і реакції, сумлінно надасть кулі найбільш можливої швидкості обертального руху. І потім, мабуть, осліпнувши, заблукає у газовій трубці, залишивши про себе неприємну згадку у середині ствола. Знову цей порох прийдеться звідусіль відчищати. Але вже комусь іншому.

«Чому вони так тремтять? – раз-по-раз нервово запитував сам себе. – Я ж стрілятиму не вперше. Хоча... для того, щоб вистрілити в себе... вперше. Тому і тремтять. Але все одно прийдеться... Через десять хвилин чи через п’ятнадцять... а поки є ще час трохи пожити, як то кажуть, насолодитися останніми незабутніми хвилинами життя. Як добре. Цікаво лише, для кого незабутніми? – розмірковував Принц. А може мені не гаяти дарма часу і одразу знайти винного? Адже потім все одно шукатимуть. Найбільше, мабуть, ті, що понад усе тремтять за свій зад і як завжди будуть його лиш прикривати, з великою надією, що все в них буде гаразд, залишиться незмінним їхній status quo. А на нього начхати, як на інших. І все залишатиметься, як було. Нічого не зміниться. Бо винних немає... Ні в інституті, ні десь вище. Армія тут ні до чого. А президент й гадки не має, що таке армія і що їй потрібно. Тоді, як він може керувати країною? А, може, він знає, просто вдає із себе дурника-попрохайка... Гидота... Не хочеться жити у цьому наскрізь отруєному жаб’ячому болоті. Я не хочу жити так!!!»

Мозок, не одразу зорієнтувавшись, навіть не встиг дати команду, аж права рука сама потяглася до плеча, стягуючи зброю, а ліва, вже готова перемкнути запобіжник у бойове положення.
«Потрібен постріл. І все!»
- Смик! Запобіжник неквапливо (вочевидь трохи примерз), неохоче та все-таки перескочив на дві поділки до низу. На "одиночний" вогонь. Хід для затворної рами нарешті вільний і тепер треба зовсім так тишком-нишком, немов кішка, відтягнути затвор, який повертаючись у попереднє положення мав би захопити із собою першу кулю. Його власну. Але зробити це так, щоб не почув чатовий сусіднього поста. Щоб не почув ніхто... З цим йому пощастило.

***
Дерева й далі нашіптували щось. Може йому, а може просто бубоніли між собою. До речі, за свій вік вони вже не вперше спроваджують самогубця у той світ. А вже втретє за останні роки. Перших двох визнали психами. І це зрозуміло. Хіба нормальна здорова людина зможе зважитись на цей безсумнівний останній крок? Ні, не кожен зможе. Хоча для цього не потрібно ставати психом чи володарем спотвореної уяви. Просто необхідна значна, якщо не безмежна сила волі. Для того, щоб без остраху прострелити собі голову, або, як японці, сміливо розрізати самому собі живіт (здійснити так зване харакірі), наковтатись отруєних пігулок чи просто повіситись (але хіба це так просто?). А може навіть і вистрибнути з даху чи вікна височезного будинку, щоб вперше і востаннє в житті, хоч на мить відчути себе вільним птахом, поки не вибухне переповнене адреналіном серце... І його теж вважатимуть таким. І може знайдуть винного... Хоча ні, не знайдуть. Скажуть, що вбив себе із-за листа дівчини. Як завжди. Та це неправда. До чого тут той лист? Принцеса? Життя таке непередбачуване, різноманітне, одним словом, нелегке. Мимо своєї волі вона змушена покинути дім, Батьківщину, хлопця. Бо мусить їхати кудись в іншу країну. На заробітки, як усі. Скільки уже нас там? Уже є третина? Чи вже доходить до половини? А скоро ми усі поїдемо туди? Хто в Штати, хто на Апеннінський півострів, а хто вже в переповнену нами Португалію. Кому як пощастить. І хто тоді керуватиме нашою безталанною демократичною Україною? Може євреї чи росіяни? Вони б з задоволенням. А хто тоді шукатиме винних? О, може, вже хоч жебрати перестанемо. Бо буде нікому. Але і це добре!

Ні, лист тут ні до чого. Це зайве. Він зробить це просто так. Ніхто не повірить, тому треба когось про це сповістити. І раптом виникла ідея. Вона з’явилась настільки несподівано і швидко, що тягар навіть не встиг помітити її, а то би вже давно теж затягнув її в темряву. Потрібно написати на недоторканій ділянці снігу. Де вимальовував зовсім недавно: «10 днів!!!» до довгоочікуваної зимової відпустки. Величезними буквами, старався. Напис тоді вийшов вдалий, було видно його через спостережну відеокамеру. І радував так душу, ніби й справді скорочував те чекання. А тепер він зупинився, щоб створити вже новий напис, який носитиме зовсім інший зміст.
Але раптом той дивний сон. Який споглядав перед тим, як збудили його іти на пост. Він згадав його.

***
У тому сні була маленька дівчинка, така худорлява, з великими допитливими очима, колір яких так і не встиг розглядіти. Вона дивно так посміхаючись, тихо, але водночас лагідно і незабутньо спитала: «Чому?». А він нічого не відповів, бо не здогадався хто вона, ця невідома чудернацька дівчинка і чому так питає. А тепер зрозумів, то була смерть. А чому молода і ні з чим, а не стара з косою? Бо вона молода смерть, вона нікого не забирає. Лише зустрічає їх на півдорозі. Тих, хто збився з шляху, і міцно тримаючи їх за руку, весело посміхаючись, веде кудись далеко-далеко, у нове життя. А може просто так здається, а нове життя насправді близько, зовсім поряд... «Просто так!»

***
Можливо у вартовому хтось звернув увагу на новий напис, але не надав йому великого значення.
Можливо цей хтось навіть нагадав собі відомий кумедний мультик, де дивний віслюк Іа усім своїм друзям роздавав подарунки. Просто так. Можливо йому в якійсь мірі з цього мультика стало смішно і він подумки (щоб не тривожити нічний спокій на варті) розсміявся. Але не зрозумівши суть двох простих слів. Він їх зрозуміє потім, разом з усіма. Після смерті курсанта Львівського, чатового другого поста, другої зміни...

…Життя дійсно чимось нагадує мультик, просто тут все насправді. Хоча, що значить насправді? Може те, що ніхто і ніщо вже не зможе перешкодити діям чатового. Ніяка сила не зможе спинити холодних думок Принца (які він не в силі спинити й сам). Навіть бог, якщо він існує, тут безсилий. А може то саме він зрежисерував мультик-життя юнака, щоправда невеличкий та трохи трагічний. Але можливо саме в цьому його особлива цікавість і загадка?..

...Лишалось зробити зовсім небагато, але найважче – повідомити начальника варти про те, що ніхто не винен! Як це зробити? Просто подзвонити, як завжди, доповісти про хід несення служби і тоді сказати це... Звісно, що сказане викличе підозру у офіцера, і так не хотілось зараз з кимось розмовляти. Але вибору немає. Принаймні потім буде менше пустих розмов, невдалих висновків і несправедливих рішень. І слава богу!

Майже одразу на тому кінці лінії Принц почув сухе, напівсонне:
- Вартове приміщення. Отже, майор Справедливий ще на зарядженні. А слухавку підняв мабуть Олег. Він, здається, зараз повинен слідкувати за пультом.
- Олег, це ти?
- Я.
- У мене все ок. Яка там вже година? – спитав не тому, що йому було це невідомо. Він прекрасно знав, що вже без десяти п’ять і зміна вже мабуть зарядилась. Просто спитав, як це робив завжди. Щоб не здатися дивним. Хоча, яка різниця...
- Олег, поклич, будь ласка, начальника варти – старався говорити якомога спокійніше та впевненіше, не викриваючи свій стан.
- Навіщо? – Олег нічого не запідозрив. Спитав скоріше автоматично, із цікавості.
- Потрібно йому дещо сказати. Просто поклич.
- Добре. Трохи почекай, він зарядженні .
-Я знаю...

Пройшло хвилини дві, а може трохи більше і Принц почув добре знайомий сильний голос:
- Слухаю, начальник варти.
- Товариш майор, під час несення служби надзвичайних подій не трапилось. Чатовий другого поста, другої зміни, курсант Львівський – швидко пробубонів той. Головне, щоб без помилок. Ще на першому курсі іноді міг чогось недоказати чи навіть сплутати місцями слова у формі доповіді...
- Добре, Львівський, що ти ще хотів?
- Хотів... – Знову цей камінь в горлі. Він, немов пильний сторож вперто, як віслюк, не бажав пропускати крізь себе слова.
- Говори чіткіше, я тебе не зрозумів!
- Хотів сказати..., що ніхто не винен! – з силою видавив з себе Принц.
-У чому ніхто не винен? – вже передчуваючи щось неладне, спитав майор.
-У тому, що зараз зроблю!... – Усе. Здається, сказав усе. Принаймні, усе, що зміг. Слів уже немає. А якби й були, то їх вже точно не пропустить сторож-віслюк.

Начальник варти, міцно стиснувши ні в чому невинну слухавку, все повторював дивне прізвище Принца:
– Львівський! Львівський! Але марно, зв’язку вже не було...
Майор мимоволі глянув на дисплей, хлопця не помітив, видно той доповідав з точки зв’язку з-за бронещита. Помітив лише напис на снігу. І одразу все зрозумів. Але вже запізно. Йому лишалось лише з усієї сили натиснути і утримувати кнопку виклику, надіючись, що хлопець отямиться і підніме.

***
Поклавши слухавку, Принц не помітив, як у нього почали текти сльози. Текли по щоках, затікаючи кудись за шию. Вони були такими гарячими і неспокійними, живими. Таких не було давно. А голова перестала боліти, серце теж ніби заспокоїлось. Кудись навіть зник тягар. Залишились лише сльози та світ навколо. В несамовитій молодій душі нарешті настав спокій...
Думки-бджоли полетіли собі кудись, а світ зупинився. Усе відбувалось якусь мить, а для юнака здалося тимчасовою вічністю. Він знав, що зараз майор подзвонить. І вирішив зробити це саме в той момент. Момент істини. Але поки дзвінка не було, або він просто його не чув. Він плакав, мов доросла дитина, яка раптом втратила усю дорослість і впевненість в собі. Гірко-гірко плакав і просив пробачення у всіх. У батьків, у дівчини, у бога, якщо той існує. Навіть в України просив.
Плакав з надією, що щось зміниться. Що Україна врешті-решт підійметься з колін, займе своє місце. Коли вона знову годуватиме Європу своїм найкращим, святим, духмяним хлібом. Коли могутні США разом з Британією питатимуть у неї дозволу на те, щоб розпочати військові дії в Іраку, а не відкрито ігноруватимуть слова нашого президента, не поважаючи і не цінуючи думку нашої країни.
Плакав з надією, що ці сльози стануть тим невидимим насінням для багатьох молодих сердець. З якого виростуть цілеспрямовані, впевнені у собі, чітко знаючі, що потрібно Україні, люди. Нехай вони щось змінять. Якщо це можливо. А йому не судилося.

... Дзінь-дзінь! Дзінь-Дзінь! А ось і дзвоник. Йому, схоже, нелегко було пробитися крізь могутній і спокійний заслон нових останніх думок Принца, крізь густилезний туман спокою і мрій. Нарешті вуха його спіймали, а рука інстинктивно вхопила автомат і зробила постріл...

***
Дзінь-Дзінь!
Першою порушника нічного спокою почула зміна, яка була вже на півшляху до поста. Чи може відповідальний по інституту полковник Вогневий, який теж знаходився недалеко звідти. І який, на відміну від спантеличених розвідного і двох вартових, які лиш на мить спинившись, збуджено продовжували крокувати на свої пости, одразу збагнув, що і де сталось. Не збагнув лише чому. Просто витягнув цигарку і засмалив вже по дорозі на другий пост. А досвідчені військові мізки тим часом спокійно роздумували над тим, як діяти далі...
Дзінь-Дзінь!
Постріл, останній в житті, можливо й не прагнучи цього, порушив сон тих, хто спав. Мабуть, і далеко за межами інституту. Які спросоння мало що зрозуміли, але усі відчули якийсь нестримно важкий тягар на душі. Можливо чимось схожий на той, що кілька хвилин тому відчувала неспокійна душа молодого хлопця. Шкода лиш, що в інституті вже не буде запланованого свята. Не буде 8-го березня. Свята усіх жінок! Вони ні в чому не винні. Просто так сталося. Свята не буде ні для батьків, ні для дівчини Принца, його Принцеси, яка дуже-дуже довго литиме сльози, такі самі гарячі, якими плакав небіжчик, ніби намагатиметься виплакати через них свою душу та серце. Але не зможе. Бо це неможливо. Як і неможливо збагнути, чому?..
Просто так!
І ніхто не винний...

колишній курсант Анатолій Мельник
          22.03.2003

Анатолій Мельник